Важливим для нашого міста завжди є й буде, і залишається – це знати минуле, свою історію, своє коріння. Коли ми будемо знати історію нашого міста, я б сказав "досвід минулого", ми зможемо по-новому будувати наше життя, наше місто, не допускати помилок, які робили наші пращури, а навпаки, брати гарне з минулого, застосовувати його сьогодні, і використовувати в майбутньому. Адже нам не байдуже наше майбутнє, майбутнє нашого міста, району?!
Час заснування Сквири губиться у глибині сторіч, але... багато історичних фактів збереглося. Вони говорять нам про наступне.
На відрогах Придніпровської височини, у північно-західній частині мальовничого Поросся, що на Київщині, розкинулася Сквирщина – край із чарівною українською природою, працьовитими і хлібосольними людьми. Стародавнім центром регіону є Сквира – одне з найдавніших міст України.
У походженні назви міста Сквира не дотримуються однієї якоїсь думки. Одні схиляються до того, що ім'я місту дала річка Сквирка (яка протікає по території міста), інші вважають, що його назва походить від староукраїнського слова "сквира" – щілина, тріщина, розкол, що повинне було б означати, "місцевість над рікою, що протікає в глибокій ущелині". Також є думка, що назва міста Сквира походить від англійського слова Square, що в перекладі означає площа. Підтверженням цієї теорії є місто засноване вихідцями зі Сквири New Square, New York, США.
Поняття "Сквирщина" в різні часи несло різне навантаження у зв'язку зі змінами територіально-адміністративного устрою України та історичною долею самого міста Сквири, яке переживало як часи бурхливого розвитку, так і часи великих руйнацій і занепаду. Вперше, як можна гадати, місто з округою виділяється в окрему городову волость (уділ) у давньоруські часи. Однак окреслити її межі через відсутність достовірних джерел немає можливості. Очевидно, територія тієї «Сквирщини» не виходила за рубежі сучасного району.
Першою письмовою згадкою про місто – є грамота литовського князя Володимира Ольгердовича від 1390 року, якою він підтверджує право на володіння містом Сквира. І цей рік прийнято важати роком заснування Сквири. Хоча зазначений у ній індикт 4 відповідає 1381 й 1396 рр. Оскільки в 1396 р. Володимир Ольгердович уже не був київським князем, то дату написання прототипу грамоти можна вважати 1381 рік. У тій частині грамоти, де згадується Сквира було написане наступне: "Юрий Иванович со Сквиры, отцовщина которого была очень опустошена татарами, просил нас, дабы мы ему это подтвердили и жительство при замке дали: а удел его предков Сквирский, который его предки Тугоркан, Кариман и другие после них на Роси, по Раставице и Камянке, что звано Сквира... по предках со всеми другими местами для жительства: Сквира, Ягнятин, Трилесы, Фастов и другими, имел, как свое держал и жена и потомки их навеки держали..."
Однак досягнення археологічної та лінгвістичної наук останніх років дозволяють припустити, що Сквира виникла значно раніше. Витоки цієї назви мовознавці відносять до середини І тис. н.е.
У ті роки місто виглядало, як укріплене поселення, обгороджене звідусіль земляним валом. У місті постійно перебував великий військовий гарнізон. Адже населення міста мало потребу в захисті від нападів різних кочових племен. Місто по суті залишалося прикордонним. До нього неодноразово Чорним шляхом проникали татарські орди.
Основними елементами планової структури міста були укріплена цитадель (замок) і саме "місто" – поселення ремесників, купців, простих людей.
Замок був побудований на піднесенні (мисі), огородженим з однієї сторони річкою Сквиркой, з іншого боку – її рукавом Домантівкою. Сквирський замок був дерев'яними, укріпленими валами й ровами. Біля замку був торг, місцезнаходження якого за традицією, збереглося й до цього дня.
Варто визнати, що в XІV-XVІ ст. кількість населення містечка зростала повільно, його стримувала зовнішньополітична небезпека - постійні напади кочівників, але також епідемії, пожежі, стихійні лиха, які забирали з собою сотні людських життів. Крім цього, місто перебував поза гарячими торговельними артеріями. Одна єдина дорога, що перетинала місто в той час, зв'язувала Сквиру з Києвом, Білою Церквою й Ружином.
В 1399 році землі Сквири були повністю спалені кримським ханом Тимур-Кутлуком, а в 1416 році її землі зневажає правитель Золотої Орди Едигей. Кількаразові лиха й нещастя, які приходять у цей час, доповнює великий мор (чума), що поширюється на всі Південні землі області Києва.
В 1482 році кримський хан Менгли-Гирей нападає на Київ, "град взял... и сжог огнем... Пленн бесчисленно взя, а землю Киевскую сделал пусту". Більша частина поселень Сквирського повіту, у тому числі й Сквира, були спалені, а саме населення забране в рабство.
Однак пограбоване й спалене ворогом поселення недовго залишалося пусткою. Жителі, що поверталися на згарища відбудовували дерев'яно-земляні укріплення фортеці обробляли навколишні родючі землі, займалися ремеслом, торгівлею.
В останній чверті XIV ст. у південних волостях Київського князівства формуються нові адміністративно-територіальні одиниці - повіти, які поєднували по кілька волостей. Їхня поява була обумовлена необхідністю централізації керування для більше ефективної відсічі систематичним татарським нападам. Сквира стає центром великого повіту, до якого входять Триліси, Фастів і ряд інших волостей. Проте, через кількаразові татарські спустошення міста в XIV - XVI ст. воно втрачає свої адміністративні функції, які переходять до інших центрів.
Після Люблінськой унії 1569 рік (об'єднання Польщі й Литви), землі Сквири, як й інші землі України, захопила Польща. Місто Сквира було приєднане до Білоцерківського староству. Тривалий час, місто залишалося розореним, по суті – стало селом.
Наприкінці XVІ ст. двохсотлітнє панування Поляк у Сквирі й Сквирськом повіті - закінчується. Спроби останнього поляка закріпити за собою Сквиру в 1568 році, на підставі скопійованих у коронній канцелярії грамот-привілеїв 1390 й 1455 роках, були провалені безповоротно.
В 1615 році Сквиру прирівняли до статусу слобод. Її жителі звільнялися на 30 років від усяких податків і повинностей. Ці привілеї стали залучати сюди переселенців й інший народ. В 1616 році в Сквирі налічувалося всього 30 димів. Приймаючи до уваги, що в одній родині в середньому було 6-7 членів, можна вважати, що чисельність населення містечка не перевищувала 200 чоловік.
На початку XVІІ ст. місту було надане магдебурзкое право, що привело до активного розвитку ремесла й торгівлі. Містом керував магістрар.
В 30-40-х роках у місті відбудовується замок. Про це можна судити на підставі оригінальних карт, які були складені французьким інженером фортифікатором Біпланом, що з 1630 по 1648 року перебував на службі польського уряду. В 1648 -1650 роках він опубліковує їх у Франції. На одній з них були нанесені містечка Фастів, Триліси, Романів, Таборів, Паволоч, Сквира, Антоновія, Береза, Володарка, Тетіїв та інші.
Під час визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. і до 1677 р. Сквира – сотенне містечко Білоцерківського, а згодом Паволоцького полку.
З 80-х років XVII ст. до 1795 р. Сквира – звичайне казенне містечко. В 1795 р. місто – центр повіту Київської губернії. Сквирщина (Сквирський повіт, що існував до 1923 р.) в цей час включала в себе не тільки територію нинішнього Сквирського району, а й ряд населених пунктів Володарського, Білоцерківського, Фастівського районів Київської області, Погребищенського району Вінницької області, Попільнянського і Ружинського районів Житомирської області.
Історія Сквирщини нерозривна з історією українського народу. Багато визначних подій відбулося на її землях. Із Сквирщиною тісно пов'язані життя творчість багатьох видатних діячів науки і культури України. Тут розпочав свій трудовий і творчий шлях молодий М.Т. Рильський – у майбутньому видатний український поет, перекладач і громадський діяч, академік. З непідробленою теплотою згадував поет це місто через багато років:
Уклін тобі, зеленокудра Сквиро,
поет сивоволосий носила.
На Сквирщині народився, провів дитячі та юнацькі роки Микола Зарудний – відомий український письменник і драматург. Тут прожив довге творче життя народний селекціонер, лауреат Державної премії Й.Я. Магомет, відомий в республіці скульптор К.В. Діденко.
| 
